История успеха: Олександр Бебих

Пластичний хірург Олександр Бебих провів вже безліч успішних операцій, даруючи своїм пацієнтам обличчя та фігуру їх мрії, розкриваючи їх природну красу й впевненість у собі. Справжній скульптор тіла, Олександр на сьогодні – один з найуспішніших і найперспективніших хірургів України. Про свій шлях до успіху та визнання він розповів редакції Royal Design.

Розкажіть будь ласка, як ви обрали свою справу? Коли це стало вашим визнанням? Що надихнуло займатися настільки складною професією?

Це почалося з самого дитинства. Мій тато – ортопед-травматолог, просто неймовірний. Я щодня бачив, який він щасливий приходив з роботи. Його всі дуже любили! До нас додому часто приходили пацієнти, друзі, завжди я чув багато подяки на його адресу. Люди щиро дякували та раділи йому, й ця радість поширювалася на всю нашу родину. Я також захотів бути таким: дарувати людям щастя, повертати їх до активного, соціального життя. Щоб вони собі подобались, відчували щастя жити. 

Ще зі школи, з початкових класів, я приходив до батька у лікарню, а з 9-го класу мені вже дозволяли бути присутнім на операціях та перев’язках, дивитися, як все відбувається, спілкуватися з пацієнтами. Вже відтоді я цілком занурився у цю справу. Однак, коли прийшов час обирати ВУЗ, батьки запевнили, що медичний факультет це дуже складно, питали, чи не хочу я обрати інший напрямок. Втім для мене питання вибору взагалі не було. По-перше, я любив медицину й мріяв бути хірургом. По-друге, це був виклик. Як це так, батьки певні, що для мене щось буде занадто складно? Я вважаю, що нічого в світі занадто складного не буває, потрібно братися, робити і любити те, що робиш. Так і почався мій шлях в хірургії. Завжди цікавився саме пластичною хірургією, але в межах Тернополя не було де навчитись в цьому напрямку. Тож я проходив різноманітні курси, стажування, літаючи по всьому світу: Німеччина, США та інші країни. 

Як проходило ваше становлення в професійному аспекті? Чи вплинув ВНЗ, в якому навчалися, на ваш світогляд? Хто став вашим учителем, кумиром?

Дуже важко студентові знаходити стажування, до того ж, це була не лише пластична хірургія, багато було стажувань також з реконструкції, травматології, ортопедії, нейро- та онкохірургії. Мене це все цікавило, я розумів, що все це можна чудово поєднати. І навіть в естетичній хірургії, як я тепер розумію, мені це дало величезний прорив. Починаючи з перших курсів, ночами, вечорами, на вихідних та святах я працював. Був залучений в травмпункті, допомагав людям. Напевно, там були мої перші кроки в естетичних косметичних швах, в тому, як закрити рану так, щоб це в майбутньому було й функціонально, й красиво, щоб травма несла якомога менше шкоди як здоров’ю, так і зовнішності людини. 

 Вчителів і кумирів досить багато, починаючи з мого тата – мабуть, найпершого, хто дав мені такий рушій, показав, що хірургія, любов до пацієнтів – це суцільне щастя. В подальшому, після завершення університету, наступного дня після випускного я взяв квиток і поїхав до Києва. Дорогою, в поїзді, шукав, де можна пройти інтернатуру. Почалася моя інтернатура на місяць раніше, ніж у всіх: офіційно вона стартувала в серпні, але вже в липні я почав працювати в обласній лікарні. Одним з моїх наставників і з реконструкції, і з травми, був травматолог Михайло Васильович Грошовський. Тоді я насправді зрозумів, що в державних лікарнях реконструкцією, пластикою, особливо для людей після ДТП чи важких травм, займаються саме травматологи. Ані естетичні хірурги, ані загальні, ані комбустіологи, а дійсно все це на плечах травматологів. Переломи, відновлення кінцівок, судин, нервів, сухожиль, м’язів, кісток, м’яких тканин… Пам’ятаю період 2014-15 років, яка кількість у нас була пацієнтів зі сходу, всі вони були неймовірно складні, важкі. З такими реконструкціями, яких ніхто ніколи не бачив, не розумів, але для мене це була неймовірна школа, щодо реконструкцій вона перевернула моє світобачення. 

Все, що заробляв, відкладав на навчальні поїздки та тренінги. Австрія, Німеччина, Італія, Кадавр курс – все, щоб вдосконалюватись, занурюватися ще глибше у світ естетичної медицини та хірургії. З часом я почав перекваліфіковуватися й з’явилися перші пацієнти з пластичної хірургії. Я запрошував до себе старших колег, щоб вони підстраховували мене. Жодного разу не прийшлося скористатися їх допомогою, але це все одно правильно: найперша думка – про пацієнтів. 

Після цього запустилося моє «сарафанне радіо». Взагалі, з реклами в мене практично ніколи не було пацієнтів. Усі вони – по відгуках від вже прооперованих, задоволених операцією. Я дуже люблю своїх пацієнтів і вони знають, що у будь-який момент вони можуть мені зателефонувати або написати, незважаючи, який це час чи день тижня, 2 ночі, 5 ранку, чи полудень. Завжди намагаюся одразу їм відповісти, оскільки розумію, наскільки психологічно їм це необхідно. Я певен у своїх методиках, тож завжди спокійний щодо ймовірності ускладнень. Головне, завжди прошу пацієнтів говорити правду про своє самопочуття, дотримуватися всього, що я рекомендую після операції, адже це неймовірно важливо й дуже впливає на кінцевий результат. Тут не може бути компромісів.

Що стало поштовхом на шляху до успіху? Який проект став знаковим? 

Знайомство з ким зумовило ваш успіх?

Я вважаю це не успіхом: просто люди відчувають, що я люблю те, чим займаюсь, що вони для мене важливі й кожен пацієнт стає для мене частинкою мене, моєї родини. Можливо, саме тому пацієнти все більше до мене йдуть. 

Проектів особливих ніколи не було, я просто любив з ранку до вечора працювати в операційній. Пам’ятаю, як приїхав до Києва з невеличкою сумкою, винаймав маленьку кімнату, але не відчував дискомфорту, бо все одно днював і ночував у лікарні. Оскільки інших можливостей на той час в мене не було, дуже допомагали батьки, щовихідних передаючи поїсти. Мабуть, мій головний проект – я сам. Бо незважаючи ні на що я завжди працював. Зжимаючи зуби, у будь-яких обставинах. В Києві не легко, бо насправді ти нікому не потрібний, тебе готові використати, «з’їсти». Не був до цього готовий, бо звик, що мене завжди оточують добрі, хороші люди. Але з часом все стало саме так, як я звик. Мої пацієнти такі ж, як і я: усміхнені, щасливі, задоволені життям. 

Що для вас ваша професія? Яку місію ви обрали для себе? Які цілі ставите перед собою?

Для мене моя професія – це моє життя. Не уявляю себе без своєї роботи. Люблю хірургію, люблю своїх пацієнтів. Мабуть, я найбільш відчуваю свою ідентичність в операційній, ніж у буденному житті. Я це я – саме в операційній. Мої цілі досить великі й масштабні. Вони пов’язані як з хірургічними проектами, так і з навчальними, благодійними. Потрохи займаюся благодійністю, але це поки що суто у вузьких колах, без розголошення. В майбутньому, сподіваюся, це набере більших обертів, тому що ясно розумію як і чим можу допомагати людям. На це потрібні великі зусилля та фінансування, сподіваюся, що знайду союзників у цій справі й разом ми зробимо щось цікаве та корисне. Звичайно, хотілося б мати свою індивідуальну площадку, де буде все створено ідеально як для пацієнтів, так і для моєї команди. Добре облаштоване робоче місце це дуже важливо, адже чим комфортніше хірургу, тим комфортніше пацієнту. 

Що найскладніше у вашій професії? Який аспект вашої діяльності вам би хотілося змінити й чому? 

Професія хірурга завжди складна. Оскільки на нашій відповідальності тіло, здоров’я та загальний психологічний стан людини, яка нам довірилася. Мабуть, це найважче. Потрібно людину настільки полюбити, щоб читати її, відчувати все те, чого вона очікує від операції. Звичайно, для цього потрібно багато вчитись. Я постійно в пошуку нової можливості навчатися та працювати з найсильнішими хірургами Європи та США. Нещодавно повернувся з Маямі, а далі у планах Техас, Нью-Йорк, Лос-Анджелес. Дещо вже сплановано, хірурги запрошують, раді мене бачити в своїх операційних в різних країнах світу. 

Я ніколи в житті не жалкував з приводу обраного шляху. Відсотків 90, чи навіть більше мого заробітку завжди йшло на інструменти, обладнання, навчання й на книжки. Моя ціль завжди була вкладати в свій розвиток, ставати кращим і віддаватися справі максимально. Певен: якщо щось робиш, ти маєш бути в цьому найкращим. Інакше немає сенсу. Щодо змін, яких би я хотів в своїй діяльності… Мабуть, в чомусь змінив би оточення, оскільки серед хірургів, на жаль, багато недобросовісних, які грають нечесно.

Чи є грандіозні плани на майбутнє? Які нові цікаві проекти наразі в роботі?

Проектів, звичайно, багато. Якщо слідкувати за мною та за нашим тандемом з видатною дерматологинею та моєю коханою Катериною Дудіковою, ви це все побачите, почуєте й, певен, будете дуже зацікавлені та задоволені! Оскільки ми все робимо з думкою про пацієнтів, стараємося для них. У нас багато фантастичних ідей і планів. Якісь з них ми хочемо розвивати, а над якимись вже працюємо. 

Нагороди, премії, регалії – що вони для вас означають? Яка найцінніша у вашій колекції? Про яку премію мрієте і прагнете її отримати?

Нагороди, премії, регалії жодного значення для мене не мають. Абсолютно. Навпаки, не люблю, щоб мене хвалили. Для мене головне – щаслива посмішка пацієнтів та їх рідних. А все інше не настільки цінно, особливо різні бумажки чи металеві бляшки. Насправді медалей, грамот, нагород за своє досить коротке життя я отримав вже чимало. В медицині, навчанні, спорті. Але головна моя нагорода – це визнання людей. Кожному моєму пацієнту чи члену його родини, коли зустрінемося на вулиці, я буду впевнено і з усмішкою дивитись в очі. А вони мене обіймуть. Це найголовніше визнання. 

Фото: Вероніка Монакова