Війна проти пам’яті: культурна та історична спадщина України під загрозою

Редакція нашого журналу вважає своїм обов’язком розповідати про культурні та історичні цінності України — місця, у яких зберігається наша колективна пам’ять, національна ідентичність і духовна спадщина.

Сьогодні ці символи української культури опинилися під загрозою знищення.

 Києво-Печерська лавра, Кіностудія імені Олександра Довженка, Мистецький Арсенал, Харківський художній музей, Будинок органної та камерної музики в Дніпрі — це не просто архітектурні об’єкти чи культурні інституції. Це місця, у яких зберігається духовна, мистецька та кінематографічна пам’ять України.

 Упродовж ночі з 14 на 15 червня 2026 року вони постраждали внаслідок чергової хвилі російських атак. 

Є речі, які не вимірюються збитками у гривнях і не вкладаються в жодну страхову відомість. Коли ракета влучає в монастир, закладений у XI столітті, або в будівлю, де знімали перші українські фільми, — це не просто матеріальна шкода. Це спроба стерти з мапи живу пам'ять народу. Але пам'ять, як і культура, виявляється стійкішою за руйнування.

Уночі з 14 на 15 червня Росія завдала масованого комбінованого удару по українських містах: балістичними ракетами, «Цирконами», крилатими ракетами та дронами-«Шахедами». Серед постраждалих об'єктів — п'ять знакових культурних пам'яток: три в Києві, одна в Харкові, одна в Дніпрі. Кожна з них — окремий розділ в історії країни, і лише мала частина того, що країна-агресор знищила або пошкодила за роки повномасштабної війни.

У 1051 році монах Антоній Печерський, який повернувся з Афону, оселився в печері над Дніпром. Поруч незабаром з'явився Феодосій — і так почалася Києво-Печерська лавра. Не як задум правителів, не як державна ідея — а як місце, де людина шукала тишу й Бога. З цих першопочатків виріс один із найбільших монастирських комплексів Східної Європи.

Протягом століть тут переписували і зберігали літописи, розвивали іконопис, карбували церковні дзвони. Саме в лаврських майстернях народилися перші друковані книги, що розходилися по всій Русі.

У 1990 році Києво-Печерська лавра — разом із Собором Святої Софії — була внесена до Списку світової спадщини ЮНЕСКО. Це визнання не змінювало статусу, а підтверджувало те, що давно було очевидним: Лавра належить не лише Україні, а людству.

Лавра вже знає, що означає відроджуватися. У 1941 році під час відступу радянських військ вибухнув Успенський собор — головна святиня комплексу, зведена ще в XI столітті. Десятиліттями він стояв у руїнах. І все ж у 2000 році собор було відновлено — і він знову прийняв своїх вірян. Ця пам'ять про власну стійкість, мабуть, і є головною силою Лаври.

Цієї ночі ворог вдарив по Лаврі двічі: близько першої години ночі дрон влучив в Успенський собор — у Стефанівський приділ. Спалахнув дах. Коли рятувальники ще гасили пожежу, Росія завдала повторного удару по тій самій ділянці. За даними адміністрації заповідника, жертв серед людей немає. За майже тисячу років Лавра пережила монголів, пожежі, більшовиків і Другу світову. Вона переживе і це.

Д. С. Лихачов пов’язував зі зведенням Успенського храму початок поширення на Русі шанування Богородиці:

Навесні 1927 року на сорока гектарах поблизу Шулявки в Києві почали зводити Київську кінофабрику — за проєктом архітектора Валеріана Рикова, з центральним павільйоном площею понад три тисячі шістсот квадратних метрів. Уже восени того ж року там ночами знімали перший фільм — дитячу стрічку «Ванька і Месник» режисера Акселя Лундіна: вдень на ще недобудованих павільйонах тривали будівельні роботи, тому камеру запускали в темряві. На екрани картина вийшла 4 березня 1928 року.

Незабаром на студію прийшли Дзиґа Вертов і Олександр Довженко — режисери, чиї імена стали синонімами кінематографічного мислення нової епохи. Фільм Довженка «Земля», знятий у 1930 році, і сьогодні фігурує у списках найвидатніших стрічок світового кіно — як твір, де поетична мова зображення виявилася сильнішою за будь-яку ідеологію. Студія отримала ім'я Довженка лише у 1957 році — через десятиліття після його смерті.

Статус «Скарбу європейської кінокультури» надається об’єктам, які мають особливе історичне та мистецьке значення для європейського простору та надається European Film Academy (EFA).

Сьогодні Національна кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка — це п'ять знімальних павільйонів, п'ять тонателье, унікальний піротехнічний цех, парк ретроавтомобілів і сад Довженка, який доглядали покоління майстрів студії. А ще — величезна колекція костюмів і реквізиту: близько ста тисяч костюмів і приблизно три мільйони одиниць різноманітного одягу, які пройшли через руки художників, акторів і режисерів за майже сто років.

Втрата костюмів — це не просто матеріальний збиток. Це свідки майже столітньої творчої роботи, речі, які несли в собі пам'ять про те, як Україна бачила саму себе крізь об'єктив камери.

Будівлю, яка зараз зветься Мистецьким Арсеналом, зводили з 1784 по 1801 рік — з жовтої київської цегли, без зовнішнього тинькування. Проєкт розробив архітектор інженерного корпусу російської армії Карл Іоганн Шпекле, будівельні роботи вів військовий інженер Карл де Шардон. Призначення було суто військовим: місце, де зберігали зброю, ремонтували гармати, підтримували боєздатність гарнізону. Сучасники називали будівлю «порцеляновою» — за кольором і фактурою нетинькованих цегляних стін.

Потім — склад, потім — завод, потім — забуття. У 2007 році Мистецький Арсенал відкрив двері для відвідувачів — і за кілька років став однією з найважливіших культурних інституцій країни. Те, що колись слугувало для виробництва зброї, перетворилося на місце, де мистецтво веде свою безмовну розмову.

Тут проходили масштабні виставки Book Arsenal, Art Kyiv Contemporary, міжнародні фестивалі, освітні проєкти. Монументальні склепінчасті зали площею понад 24 000 квадратних метрів вміщали і сучасне мистецтво, і антикварні салони, і театральні перформанси. Сама архітектура Арсеналу ставала частиною художнього висловлювання.

Цієї ночі, поки рятувальники ще гасили пожежу в Успенському соборі, «Шахед» вдарив по Мистецькому Арсеналу — він розташований прямо навпроти Лаври, у Печерському районі. Виникла пожежа, яку гасили кілька годин. Всі співробітники в безпеці, масштаб пошкоджень уточнюється. Та тієї ж ночі удари пролунали не лише над Києвом.

Харківський художній музей старший за саму незалежну Україну — і майже такий само старий, як Харківський університет, при якому він виник. Початок колекції поклав 1805 рік: засновник університету Василь Каразін придбав близько двох з половиною тисяч графічних аркушів західноєвропейських майстрів XVI–XVIII століть — Альбрехта Дюрера, Пітера Брейгеля Старшого, Антоніса ван Дейка, Франсуа Буше. Фактично це була навчальна колекція для студентів.

До початку Другої світової війни зібрання виросло до 75 000 одиниць зберігання — завдяки приватним колекціям, університетським дарункам, а після 1917-го ще й «перерозподіленим» маєтковим збірням. Серед перлин — полотна Іллі Рєпіна, Тараса Шевченка-художника, Сергія Васильківського, ікони XVI–XVIII століть.

Друга світова зменшила колекцію катастрофічно — евакуювати вдалося менше п'яти тисяч творів із сімдесяти п'яти, решта загинула або була вивезена. Музей відроджувався десятиліттями. Сьогодні фонди налічують близько 26 000 одиниць — набагато менше, ніж до 1941-го, але кожен твір є незамінним.

Удар по музею стався ще ввечері 14 червня: російський безпілотник влучив у будівлю, спалахнули дах і горище, вода під час гасіння потрапила до експозиційних залів. Мер Харкова Ігор Терехов особисто прибув на місце і разом із рятувальниками допомагав евакуювати картини. Пошкодження, за першими оцінками, серйозні.

З початку повномасштабного вторгнення музей працює в обмеженому режимі — і все ж продовжує працювати. Ця вперта присутність у культурному просторі є, мабуть, найголоснішою відповіддю на спробу знищити те, що збиралося двісті років.

Колекція Харківського художнього музею - одне з найстаріших і найцінніших за складом мистецьких зібрань в Україні.
 

Історія унікальної збірки музею веде свій початок від 1805 року – часу придбання Харківським університетом 2477 графічних аркушів західноєвропейських майстрів. У цю колекцію входили твори видат­них художників XVI–XVIII ст.: А.Дюрера, Х.Гольціуса, Л.Джордано, П.Брейгеля Старшого, А.ван Дейка, Ф.Буше та інші.

У 1856 – 1858 р.р. колекція поповнилася дарунками випускника університету Івана Бецького – він пожертвува понад 500 творів європейських живописців XVI – XVIII ст., зокрема Й.ван Клєве, Ф.Фуріні, Л.Мехуса, А.Саккі, П.да Картона та ін.

За заповітом ще одного вихованця університету Аркадія Алфьорова 1873 року надійшло 50 картин нідерландських і голландських майстрів, серед яких Я.ван Скорель, Ф.Флоріс, А.Вердуль, С.де Влігер, 420 малюнків і акварелей Я.ван Гойєна, П.Молейна, Ф.Парміджаніно, Л.Лейденського та ін., 3000 гравюр майстрів різних європейських шкіл.

Твори з цих колекцій, що входили до складу університетського Музею красних мистецтв і старожитностей, сьогодні є основою відді­лу зарубіжного мистецтва Харківського художнього музею.

Іншим предтечею нашої колекції був заснований 1886 року Харківський міський художньо-промисловий музей – один з перших загальнодоступних музеїв Російської імперії. Його діяльність була пов'язана переважно з творчістю українських і російських ху­дожників. І сьогодні у відділі українського і російського мистецтва XVI-поч. XX століть із збереженої колекції художньо-про­мислового музею представлені твори І.Рєпіна, С.Васильківського, М.Ге, К.Пинєєва, Г.Мясоєдова, І.Шишкіна, В.Сурикова, В.Полєнова тощо.1920-ті роки – час кардинальних реформ у музейній справі Хар­кова. Університетський Музей красних мистецтв і старожитностей та художньо-промисловий музей реорганізовано у Центральний ху­дожньо-історичний музей державного значення (1920 р.), потім художню колекцію введено до складу створеного 1922 року Соціального музею ім. Артема, а 1927 року виведено під новою назвою – Харківський державний художньо-історичний музей.

1920 року націоналізовано унікальну приватну колекцію «цукро­вого короля» П.Харитоненка, що знаходилася в колишньому його маєтку «Наталівка». На початку 1930-х років части­ну його колекції передано до Харкова, зокрема твори І.Шишкіна, Ф.Малявина, В.Сурикова, В.Полєнова, М.Нестерова.

1934 року організовано Українську державну картинну галерею, яка об'єднала майже всі художні цінності Харкова. УДКГ було від­крито 1935 року.

У 1937–1939 роках колекція УДКГ піддалася репресіям – з неї вилучено до «спецфонду» твори видатних майстрів українського авангарду (зараз вони знаходяться у Національному художньому му­зеї України).

Напередодні Великої Вітчизняної війни колекція УДКГ нараховува­ла близько 75 тис. експонатів, вважалася однією з найкращих у СРСР. При цьому, однак, вона не була включена до плану евакуації, внаслі­док чого вдалося евакуювати лише найцінніші експонати (4711 од.). Колекція, що залишилася в окупації, існувала як Харківський україн­ський художній музей, з якого нацисти цілеспрямовано вивозили екс­понати до Німеччини, а за кілька днів до звільнення Харкова спалили музейний будинок разом із залишками колекції.

Повернуті з евакуації і знайдені в руїнах галереї експонати постали основою післявоєнного музею, який одержав нову назву – Харківський державний музей українського мистецтва. З 1944 р. музей був розміщений у будинку, спорудженому за проектом О. Бекетова. Згодом він ще дві­чі перейменовувався: Харківський державний музей образотворчого мистецтва (1949), Харківський художній музей (1965).

У післявоєнні роки музей, у буквальному розумінні відроджу­ючись із попелу, активізує експозиційно-виставкову, науково-про­світницьку, збиральницьку діяльність. Незважаючи на непоправні втрати, музейне зібрання набуває популярності.

У 1970-х роках музей поповнюється колекціями О.Підкопая – М.Підкопай, О.Крігер – М.Фрадкіна, К.Шпектор.

1986 рік ознаме­нований приєднанням Пархомівского історико-художнього музею (Краснокутськнй р-н). Цей музей, створений 1955 року шкільним вчителем П.Ф.Луньовим, має унікальну колекцію зразків об­разотворчого, декоративно-ужиткового мистецтва, пам'яток архео­логії та історії. У його зібранні стародавні ікони, твори Т.Шевченка, І.Шишкіна, К.Крижицького, А.Архипова, О.Бенуа, С.Коньонкова, В.Касіяна тощо. Сьогодні Пархомівський художній музей ім. П.Ф.Луньова є автономним відділом ХХМ.

З 1994 року філією Харків­ського художнього музею був Музей народного мистецтва Слобожанщини, заснований 1991 року. 2012 року цей музей реорганізовано у відділ Харківського художнього музею. У фондах відділу народного мистецтва Слобожанщини нині зберігаються рідкісні зразки вишивки, кераміки, різьблення по дереву, народного живопису, витинанки, лозоплетіння, соломоплетіння, виробів з бісеру.

Сьогодні фонди Харківського художнього му­зею нараховують близько 25 тис. експонатів за­хідноєвропейського, українського, російського живопису, графіки, скульптури, декоративно-ужиткового (зокрема східного) мистецтва XV–XXІ сторіч.

Ще далі на південь — Дніпро теж не залишився осторонь.

Будівлю Дніпровського будинку органної та камерної музики зводили в 1913–1915 роках як Брянську (Миколаївську) церкву — до 300-річчя царської династії Романових.

Архітектурний проєкт розробив єпархіальний архітектор Полтавської губернії Георгій Туровець, інтер'єр — Євстафій Костянтинович. Храм побудовано в стилі неокласицизму з елементами бароко: п'ять куполів, триярусна дзвіниця з годинником, портики з колонами іонічного ордера. Вважається найвизначнішою архітектурною спорудою Катеринослава початку XX століття.

Після 1917 року церкву закрили. Радянська влада перепрофілювала приміщення, і довгі десятиліття будівля слугувала далеко не за призначенням. Нове життя прийшло пізніше: у 1979 році постановою Ради Міністрів УРСР будівлю внесли до реєстру пам'яток і вирішили перетворити на концертний майданчик. Провели реставрацію, встановили орган виробництва німецької фірми «VEB Sauer Orgelbau» (Франкфурт-на-Одері), і у 1986 році Дніпро отримав унікальний простір для класичної музики.

Уночі з 14 на 15 червня будівля знову зазнала пошкоджень. Директор закладу Антон Чернета повідомив, що наслідки серйозні: вибито вікна та двері, постраждав головний інструмент — орган. Музика, яка тут звучала десятиліттями, не вміщається в акт про збитки.

Є щось важливе в тому, що всі ці місця — монастир, кіностудія, зброєрня, що стала музеєм мистецтва, картинна галерея, стара церква з органом — мають за собою досвід не лише творення, а й виживання. Кожне з них уже переживало руйнування. І кожного разу відновлювалося — не тому, що хтось так наказав, а тому, що культура не терпить порожнечі.

Ракети можуть пошкоджувати цеглу й розбивати вікна. Але в Успенському соборі, який вибухнув у 1941-му і був відбудований у 2000-му, є щось більше, ніж архітектура. У кіноплівці Довженка, яка вже сто років зберігає образ українського поля, є щось більше, ніж целулоїд. У картинах Харківського музею, які пережили евакуацію і повоєнні роки відродження, є щось більше, ніж фарба на полотні.

І саме тому вона вистоїть.